Історія відео і кінематог…

Історія відео і кінематографа. Частина I

Людина – істота соціальна і бажання ділитися побаченим з іншими представниками соціуму, передавати накопичений досвід наступному поколінню, зобразити важливі моменти свого життя виникло значно раніше першого алфавіту. У XXI столітті найкращим способом передати картинку світу, у якому живеш, можна по праву назвати відеозапис, чи пак любительську зйомку, документальний фільм, художнє кіно або запис камери відеоспостереженні. Але до цього людство йшло довгі тисячоліття.

У цьому матеріалі ми вирішили пройтися по усім етапам розвитку картинок, що створювалися людиною: від наскельного живопису до часів відео та кінематографа.

 Перший етап. Повна відсутність кінематографа

Відсутність технології сильно обмежувала людей, тому від печерних часів до XV століття змінювалася лише якість зображення, але суть залишалася тією ж – художник зображувальними засобами ділився з глядачем тим, що бачив чи уявляв. У підсумку все залежало від таланту автора, якості використаних матеріалів та відчуття реальності.

 

Другий етап. Зародження ідеї кінематографа

Термін “кінематограф” виник у XV столітті. Відповідні досліди проводив Леонардо да Вінчі. У той момент технічні можливості вичерпувалися камерою-обскурою – світлонепроникним ящиком з отвором в одній зі стінок та екраном з матового сткла чи тонким білим папером на протилежній стінці. Замість об’єкта для камери використовувалися кадри, намальовані тушшю.

До XVII століття нічого принципово не змінювалося, лише дещо вдосконалювався принцип будови камери-обскури, чи, як її називали, “чарівного ліхтаря”.

 

Третій етап. Картинка оживає

Наступний крок до кінематографа у 1832 році зробив Жозеф Плато. Уся Європа намагалася створити апарат, здатний оживити малюнок. Пристрій Жозефа Плато називався фенакістископом. До апарата додавався ряд послідовних картинок. У результаті з’явилася можливість створювати малюнок у русі (але не реальне зображення) довжиною у декілька секунд.

Винахід приписують Майклу Фарадею, хоча той лише поділився з друзями надісланим йому пристроєм Плато.

 Пізніше були хронотографія, зоопраксископ та багато іншого. Але до 1876 року це були лише слайдшоу – зміна кадрів, раніше відзнятих по черзі.

У 1876 році з’явився покадровий кінематограф. Його винахідник — Еміль Рено, а його винахід — оптичний театр. Це був “чарівний ліхтар” у великому масштабі: через ліхтар йшла плівка з нанесеними на неї малюнками. Таким чином, виходив театр кадрів, що показують послідовно на великому екрані: 80, 90 чи 100 картинок у залежності від сюжету. Спеціально запрошений актор розказував про те, що відбувається на “екрані”. “Фільм” складався з ряду роликів тривалістю декілька секунд, але недолік технології складався з неможливості створювати довгі ролики. У час розквіту таких театрів було у Парижі близько 12.

Еміля Рено вважають предтечею мультиплікації.

 Наступну віху відкрив Томас Едісон (за різними відомостями у 1888 – 1894 роках). Так, той самий, винахідник лампочки розжарювання. Але й без лампочки він був видатним ученим. Едісон створив кінетоскоп – персональний “кінотеатр”.
 На відміну від сучасного кінопроектора кінетоскоп не давав можливості колективного перегляду на екрані, а був призначений для індивідуального глядача, що дивиться на зображення через окуляр.

Крім того, Едісон створив першу відеотеку (він надсилав відеоплівки до пристрою), яка вже за перший рік принесла йому більше ніж 150 тисяч доларів.

 У березні 1895 року завершено створення апарату, що являє собою поміщені в один корпус кінетоскоп та фонограф, також винайдені Едісоном. Пристрій називався “кінетофон”.